ДАВНЬОРУСЬКА НАРОДНІСТЬ: НОВА ВЕРСІЯ СТАРОГО МІФУ

    У 1998 р. прибічники існування “давньоруської колиски трьох братніх народів” мали всі
підстави відзначити 50-річний ювілей проблеми. Адже пів сторіччя тому, а саме 1948 року московський історик В.Мавродін у праці “Формирование русской нации” вперше декларував існування в Київській Русі єдиного східнослов’янського етносу давньоруської народності.
    Спадщина Київської Русі – ключове питання історії Східної Європи, ідейне підґрунтя експансії
Російської імперії на захід. Без об’єктивного визначення дійсного історичного спадкоємця княжого Києва претензії Москви на його історичний спадок були, є і будуть небезпечним, дестабілізуючим фактором у Східній Європі, джерелом постійної загрози незалежності України.
    Суперечка українців та росіян або “южан и северян” за образним виразом О.Пипіна за княжий Київ не вщухає протягом семи століть, набуваючи відповідних історичній епосі форм. Давньоруська народність є останньою трансформацією імперських претензій на києворуську спадщину шляхом заперечення прямого генетичного зв’язку українців з південними русичами
Х – ХІІІ ст. Однак сформувалася ця неоімперська концепція лише в середині ХХ ст.
Їй передував довгий діалог між українцями та імперською Москвою, що своїм корінням сягає часів розпаду Київської Русі та початку формування власне російської держави на Верхній Волзі в ХІV ст.
     Показово, що після падіння княжого Києва під ударами татар південноруські літописці звуть Галич “другим Києвом”. Цю традицію підхоплюють ідеологи українського козацтва ХVІІ – ХVІІІ ст., які вважають козаків – “племенем народу Руського, предки якого разом з Володимиром хрестилися”, а козацька вітчизна, за Самійлом Величком, отримала “благочестя від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням”. На цій позиції твердо стояв автор “Історії Русів”, що вплинула на формування поглядів не тільки Т.Шевченка та М.Гоголя, а й О.Пушкіна.
     Правителі Московського царства з часів його зародження на Верхній Волзі також висувають
претензії на київську спадщину. У ХV ст. тут формується історичний міф про Москву, як третій
Рим, що нібито має династичні права на землі двох своїх попередників – власне Риму та Константинополя. Ця ідеологічна концепція була далека від історичної правди і являла собою типовий імперський історичний міф, головна мета якого ідейне обґрунтування харизми правлячої династії та експансії молодої держави на землі сусідів.
     Авторами цього історичного міфу були православні церковники, що втекли до Москви із захопленого турками 1454 р. Константинополя. Вони проголосили московських князів династичними спадкоємцями візантійських імператорів та захисниками православ’я. Вони ж пишуть фантастичний родовід московських правителів, пращурами яких нібито були біблійний Ной, фараон РамзесІІ, Олександр Македонський, Птолемей, Клеопатра, імператор Риму Август. Від одного з трьох братів Августа Пруса буцімто походить Рюрик, безпосередній пращур московських князів. Спираючись на цю казкову генеалогію московські князі вважали себе не тільки прямими нащадками згаданих правителів минулого, але й династичними спадкоємцями їхніх володінь.
     Абсолютно фантастичний родовід правителів не викликав сумнівів у Москві ХV – ХVІ ст. і був джерелом гордощів княжої родини. Так, Іван ІV Грозний вважав своє походження від імператора Августа справою безсумнівною і загальновідомою. 1578 р. до Москви прибуло посольство польського короля Стефана Баторія, який за походженням був волохом – князем Семиграддя в Трансильванії. Послам передали слова Івана ІV: “Великому государю с королем Стефаном быти в братстве непригоже, потому что его государство начато от Августа, кесаря Римского и от Пруса, Августова брата, а что Седмиградского государства нигде есмя не слыхали...”.
     Так формувалося ідеологічне підґрунтя російського самодержавства, що віками освячувало військову експансію на землі Київської Русі, які сприймалися як династична спадщина московських правителів.
     На початку ХІХ ст. казкову версію історії Московського царства модернізував у відповідності з
часом фундатор офіційної історії Російської імперії М.Карамзін. Автор сентиментального роману
“Бедная Лиза” М.Карамзін пише белетризовану “Историю государства Российского”. “Співець російського самодержавства” називає Київську Русь просто Росією, персонажів давньоруських літописів росіянами, а Київ, довільно перефразуючи літописця Нестора, “матір’ю городів російських”.
     Дискусія між українцями та росіянами за спадщину княжого Києва різко загострилася в середині ХІХ  ст. М.Погодін проголосив, що росіяни спочатку мешкали у княжому Києві, але після татарської навали переселилися на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Волині та Прикарпаття прийшли українці.
     Погодінська  концепція  не  витримала  гострої  критики  М.Максимовича,  і  особливо
М.Костомарова, який у своїй статті 1861 р. “Дві руські народності” переконливо показав окремішність українців від росіян і їх прямий зв’язок з княжим Києвом і Галичем. Дещо пізніше цю думку розвивали  історики  В.Антонович,  М.Драгоманов,  М.Дашкевич  та  мовознавці  О.Потебня, А.Кримський. Підсумував 50-річну дискусію “южан с северянами” про початок історії східних слов’ян М.Грушевський у програмній статті 1904 р. Дослідник переконливо показав, що “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-московська – другої, великоруської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку... Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності”.
     Вже з другої половини ХІХ ст. сумніви щодо правдивості офіційної, імперської версії етнічної
історії Східної Європи, висловили не тільки згадані українські, а й деякі відомі російські вчені. На
їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ  ст. велико-руська гілка східних слов‘ян ще взагалі не існувала.
     Доречно процитувати міркування російського історика К.Д.Кавеліна з праці “Мысли и заметки о русской истории”, яка вперше вийшла друком ще 1866 р. Однак офіційні історики Російської імперії та Радянського Союзу, фактично, ігнорували її. На думку відомого російського історика М.Покровського6, це пояснюється невідповідністю думок К.Д.Кавеліна офіційній імперській історичній концепції. Говорячи про етногенез росіян у згаданій праці останній стверджує: “…Мы прожили не тысячу лет, а гораздо меньше. Раскроем первую нашу летопись, которая писалась во всяком случае не позже ХІ в. Составитель ее знает малороссиян и перечисляет разные отрасли этой ветви русского племени; называет северо-западные отрасли того же племени; кривичей (белорусов) и славян, упоминает еще радимичей и вятичей, происшедших от ляхов; но замечательно, что великоруссов он вовсе не знает. На восток от западных русских племен, где теперь живут великоруссы, обитают по летописи, финские племена… Где же были тогда великоруссы? О них в перечислении племен, живших в теперешней России, не упоминается ни слова… Из его совершенного умолчания следует заключить, что в то время этой ... ветви русского племени, еще не существовало. С другой
стороны, мы знаем, что колонизация финского востока началась с ХІІ века. Таким образом, мы
имеем все основания предполагать, что великоруссы образовались в особую ветвь не ранее ХІ века…Спрашивается, что же такое великоруссы?.. Восточная отрасль русского племени образовалась частью из переселенцев из Малороссии и северо-западного края на финской земле, частью из обруселых финнов…Обрусевшие финские племена внесли новую кровь, новые физиологические елементы в младшую ветвь русского племени… В образовании великорусской ветви, ее расселении и обрусении финнов состоит, интимная, внутренняя история русского народа”.
      К.Д.Кавеліну вторять такі знані російські вчені як В.Ключевський: “В особе князя Андрея (Боголюбского) великоросс впервые вышел на арену истории” та О.Пипін: “Историческая деятельность древнего Киева принадлежит южной отрасли”. Схема М.Грушевського 1904 р. остаточно перемагає в працях видатного російського історика О.Преснякова, який застосовує  її в дослідженні історії російської держави. Витоки російського народу та його держави він бачить не в княжому Києві, а на Володимиро-Суздальських землях ХІІ – ХІV ст.
В період між двома світовими війнами ця історична схема лишалася загальновизнаною як у
 радянській, так і в емігрантській російській історіографії. Її палким прибічником був лідер радянської історичної науки 20 – 30-х рр. історик-марксист Михайло Покровський, який визнавав “Київську Русь Малоросією, тобто Україною”. За нею викладалася середньовічна історія Східної Європи не тільки у вищій, але й у середній радянській школі. Поширилась вона і серед істориків російської еміграції. Так, П.Струве відокремлював історію Київської Русі від російської національної. Він писав: “Головним фактором утворення великоруської нації була Московська держава та монголо-татарські впливи”.
      Після перемоги російських націонал-комуністів на чолі з Й.Сталіним над інтернаціонал-комуністами Л.Троцького ідеологи СРСР поступово повертаються до шовіністичних історичних концепцій Російської імперії. У 1934 р. при загадкових обставинах помирає в лікарні батько наукової антиімперської схеми історії східних слов’ян М.Грушевський. Розгром школи М.Покровського у 1936 р. був  ще одним з етапів становлення імперської ідеології у Радянському Союзі. Завершити цей процес завадила Друга світова війна, перемога в якій ще більше підігріла шовіністичні настрої у сталінській Москві.
     На вихід радянської імперії на світову арену в якості супердержави офіційна наука відгукнулася
відродженням у новій формі старих історичних концепцій російського імперіалізму. В працях
радянських медієвістів з’являються не зовсім ясні пасажі про існування в давньоруський час етнічної спільноти, що передувала формуванню власне російського народу. Однак першим чітко сформулював концепцію давньоруської народності, що нібито, з одного боку, була колискою трьох братніх народів, а з другого – централізованої Московської держави та її історичного спадкоємця Радянського Союзу, В.Мавродін.
     Обговорення мавродінської концепції формування російського народу відбулося на початку 1951 р. в  Інституті історії АН СРСР. Її автор стверджував, що у зв’язку з утворенням Київської держави племена східних слов’ян у ІХ – ХІ ст. об’єдналися в єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою. Розпад давньоруської народності розпочався за доби феодальної роздробленості і завершився під ударами татаро-монголів. З її уламків в ХІV – ХV ст. почали формуватися великоруська, українська та білоруська народності.
     Декларативна через слабку аргументацію мавродінська концепція не узгоджувалася з глибоко аргументованими поглядами на етнічні процеси в Київській Русі класиків не тільки української
(М.Костомаров, М.Грушевський), але й російської (К.Кавелин, М.Покровський, О.Пресняков) історичної науки. З різкою критикою існування стійкої давньоруського етносу в ІХ – ХІІІ ст. виступили такі знані російські вчені як В.Пашуто, О.Зимін, В.Сидоров, Г.Санжаєв та ін. В.Мавродін погодився з опонентами і навіть пообіцяв переглянути свої погляди щодо етнічної єдності давньоруської людності.
     Однак одразу ж після розгрому концепції В.Мавродіна про спільну давньоруську колиску росіян, українців та білорусів хором і тими ж словами заговорили всі провідні радянські медієвісти і навіть її колишні опоненти. Така радикальна трансформація уявлень відомих вчених про Київську Русь мала поважну причину. 10 січня 1954 р. газета “Правда” надрукувала схвалені ЦК КПРС “Тези про 300-річчя воз’єднання України з Росією”. Щойно розкритикована провідними російськими істориками давньоруська народність, в існуванні якої врешті решт висловив сумніви навіть її автор, була проголошена “колискою трьох братніх народів” і лягла в основу офіційної радянської концепції етнічної історії східних слов’ян. Авторитетна думка відомих українських та російських істориків (М.Костомарова, К.Кавеліна, М.Грушевського, А.Кримського, О.Преснякова, М.Покровського та багатьох інших) щодо Київської Русі, як невід’ємної складової української історії, фактично буладемонстративно проігнорована.
     З цього часу кожен радянський дослідник, який бодай торкався етнічних процесів на Русі, був вимушений вживати освячену вищим партійним керівництвом формулу “давньоруська народність – колиска трьох братніх народів”. Зазначимо, що більшість вчених із зрозумілих причин робили це досить формально. Все це в першу чергу стосувалося українських істориків, які теж були змушені констатувати існування давньоруської етнічної спільноти.
     Знайшлись ентузіасти, які протягом 70 – 80-х рр. ХХ сторіччя розвинули ідеї В.Мавродіна щодо етнічної єдності східного слов’янства у Х – ХV ст. Якщо останній добу феодальної роздробленості ХІІ – ХІІІ ст. інтерпретував як початок розкладу давньоруського етносу, то І.Б.Греков навпаки побачив у політичному розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об’єднатися в “общерусском единстве”. І так всім їм цього хотілося, що “объединители” навіть посварилися між собою, бо кожен боровся за “свой вариант единства всей русской земли”.
      Така марксистська діалектика в інтерпретації минулого привела прибічників давньоруської народності до парадоксальних висновків. Виявилося, що східні слов’яни “...вважали себе єдиним руським народом і в кінці ХVІ ст., і в ХVІІ ст. Тому так охоче і радісно сприйняли возз’єднання і на Україні і в Росії”. Виходить за Богдана Хмельницького українського етносу ще не існувало. Іншими словами, не тільки Київська Русь, а й козацька Україна не були українськими. Твердити таке не наважувалися навіть М.Карамзін та М.Погодін. В.Пашуто, який у 1951 р. відкидав саму можливість існування давньоруської народності, 1982 р. твердить, що росіяни беруть початок саме від неї і “склалася вона на східнослов’янській основі ще в епоху давньої Русі”. А раз так, то “російська централізована держава виступає спадкоємицею давньоруської”. А віце-президент Академії наук СРСР П.Федосєєв йде ще далі і відверто заявляє в українському академічному виданні: “соціально-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було великим кроком уперед у розвитку і приготуванні майбутньої централізації”.
      Так наукові вправи ЦК КПРС за допомогою радянської партійної науки сягнули своєї справжньої мети – загарбання імперським етносом історичної спадщини величезного регіону Східної Європи з метою ідеологічного виправдання своєї експансії на землі сусідів. А позірний інтернаціоналізм доктрини, яка проголошувала рівність прав усіх східнослов’янських народів на їх спільну києворуську колиску, виявився лицемірною облудою для легковірних “молодших братів”. Як слушно зауважує П.Толочко: “за 50 – 80 роки нашого століття теоретичний постулат рівності трьох східно-слов’янських народів (щодо києворуської спадщини) на практиці трансформувався в російський пріоритет. Вважалося цілком природним починати історію Росії від Київської Русі і політично небезпечним стверджувати те саме стосовно України”.
      Остаточну перемогу неоімперської історичної концепції в СРСР знаменувало святкування
1000-річчя хрещення Русі не в Києві, де воно власне відбулося, а в Москві, якої під час хрещення
киян взагалі не існувало. Так, “спільна” для українців, білорусів та росіян колиска опинилася там,
де й вона й з’явилася на світ – в імперській Москві.
      Концепція давньоруської народності – типовий витвір кремлівських ідеологів і по своїй суті не є науковою. Адже сформувалася вона з ініціативи ЦК КПРС, спираючись на згаданий партійний документ 1954 р. Не дивно, що не тільки М.Костомаров чи М.Грушевський, а й С.Соловйов та В.Ключевський навіть не підозрювали про існування єдиного давньоруського етносу. Не маючи переконливих контраргументів прибічники цієї псевдонаукової конструкції були змушені демонстративно ігнорувати глибоко аргументовану наукову схему етногенези східнослов’янських народів, колективно вироблену класиками української та російської науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.
     Отже, декретований ЦК КПРС міф про “давньоруську колиску трьох братніх народів” є радянською модифікацією імперського міфу про “Москву третій Рим”. Ця свідома фальсифікація лежить ганебною плямою на радянській історіографії. Справжньою матір’ю давньоруської народності був не княжий Київ, а сталінська Москва.
      Проблема давньоруської народності неодноразово розглядалася автором цих рядків.
Не витримують критики головні аргументи на користь її існування. Суттєві сумніви викликає сам факт існування окремої давньоруської мови, правомірність розгляду кирило-мефодіївського культурно-релігійного комплексу, як етнокультури єдиного давньоруського народу. Адже римо-католицький комплекс Західної та Центральної Європи за доби середньовіччя не свідчив про існування єдиного етносу від Вісли до Атлантики. Тим більше єдина держава Київська Русь не може бути свідченням етнічної єдності її населення. Як будь яка імперія вона контролювала землі різних народів.
     Однак головним недоліком концепції давньоруської народності є те, що по суті вона є типовою ідеологічною, а не науковою конструкцією. Адже виникла вона за прямою участю сталінських ідеологів Кремля без будь якого критичного аналізу поглядів попередників. Тому переконливі аргументи на користь належності княжого Києва до етнічної історії українців класиків української та російської історичної науки М.Костомарова, К.Кавеліна, М.Драгоманова, М.Грушевського, А.Кримського, В.Ключевського, М.Любавського, М.Покровського, П.Струве та ін. лишаються в силі. А доки перевірені часом аргументи останніх на користь української етнічної суті Південної Русі не спростовані, то сконструйована слухняною радянською наукою під проводом кремлівських ідеологів “давньоруська колиска трьох братніх народів” взагалі не має серйозних наукових підстав для існування в якості повноцінної наукової концепції.
     Ще складнішими для розв’язання виглядають проблеми, що постають перед прибічниками існування в Київській Русі єдиного давньоруського етносу, у зв’язку з неузгодженістю їхніх поглядів на походження східних слов‘ян, в т. ч. українців, з універсальними принципами етнічного розвитку середньовічної Європи. Адже більшість великих етносів Європи в зоні впливу Римської імперії народилися після її розпаду в V – VII cт., а в ІХ – Х ст. створили свої перші держави. Ця універсальна схема підтверджує правоту М.Грушевського, який опускав коріння українців у раннє середньовіччя і вважав Київську Русь їх першою державою. Незрозуміло, чому українці є виключенням з цього правила і народилися не в ранньому, а в пізньому середньовіччі. З позицій прибічників пізньосередньовічного часу народження українців неможливо пояснити, чому поляки народилися в VI – VII cт., а їхні східні сусіди українці лише в ХV ст.? Чим пояснити, що етно-історичні процеси на західному березі річки
Сян випереджали аналогічні процеси на протилежному березі на 700 р.? Суперечливість пізньосередньовічної версії походження українців засадничим принципам сучасної етнології
щодо етнічної історії народів Європи, є переконливим свідченням сумнівності головних постулатів офіційної радянської версії етногенезу українців, білорусів та росіян. За своєю суттю та генезою вона є черговою трансформацією російського історичного міфу, головною метою якого здавна було ідеологічне виправдання імперської експансії на землі сусідів.
      Насаджувана адміністративно-поліційними методами у повоєнний час ідеологічна концепція давньоруської народності протрималася в радянській історичній науці майже 50 років тільки завдяки неможливості об’єктивної наукової дискусії з проблеми, що є наріжним каменем історичного фундаменту Російської імперії з найдавніших часів. Однак, Україна звільнилася від гніту останньої сім років тому. Чому ж українські історики все ще не наважуються дати фахову оцінку імперському міфу про колиску трьох братніх народів? Може традиційно чекаємо, що це зроблять за нас на її батьківщині в Москві? Марні сподівання, якщо врахувати погляди сучасних істориків Росії.
     Вірність цьому імперському міфу епохи сталінізму зберігає переважна більшість істориків сучасної “демократичної” Росії. Зокрема, давньоруську народність визнавав Л.Гумільов, який вважав українців пізньою сумішшю русичів з татарами (!?). Виявляється, що під проводом Б.Хмельницького відбулася не національно-визвольна революція, а війна проти Західної Європи за возз’єднання з Росією. “Воссоединение с Россией спасло население Украины. Выбор оказался правильным (?). Украинцы оказались не в проиграше. Возможность сделать каръеру была практически у каждого. Весь  ХVІІІ  в.  украинцы  этим  и  занимались”.  Мабуть  разом  з  І.Мазепою,  П.Орликом  та П.Полуботком. Ніби більшого щастя ніж будувати Велику Росію українцям годі й шукати. “Ни о какой дискриминации украинцев в составе России не было и речи”, – закінчує опис української ідилїї в складі Російської імперії російський демократ-шестидесятник, властитель умів радянських студентів-істориків 70 – 80-х років Л.Гумільов.
      Знаний російський археолог медієвіст В.Седов також прибічник давньоруської “колиски”, однак розміщує її в давньоруському місті. В своїй новій монографії 1999 р. “Древнерусская народность”, він розгортає цілу систему аргументів на користь існування в Х – ХІІІ ст. окремого східно-слов’янського етносу, що нібито був творцем держави Київська Русь. Розглянемо деякі з них.
      Особливо значну роль у справі єднання русичів дослідник відводить містам. “Основой вос-
точнославянской этноязыковой общности было городское население, в сельской местности, видимо, прочно сохранялися диалектные различия”. За В.В.Седовим розпад давньоруського етносу на українську, російську та білоруську гілки стався внаслідок нищення міст татарами.
Урбанізаційні процеси в Західній Європі, як відомо, були потужнішими ніж у Східній. Однак за
доби середньовіччя там не виникло ніяких суто міських етносів. Етнічна специфіка поляків, сербів, французів, англосаксів та інших народів Європи, що простежується з раннього середньовіччя, не була знівельована урбанізацією у ХІІ – ХVII  ст. А якщо цього не сталося у Західній Європі, то чому це повинно відбутися на Русі? Уніфікація європейської міської культури та побуту свідчить лише про те, що вони перестають бути етнічними маркерами, а не про інтернаціоналізацію самих міщан. Побутова культура сучасних мешканців Лондону, Парижу та Берліну має незначні відмінності. Але від цього вони не перестають бути англійцями, французами, німцями. Тому уніфікація культури мешканців давньоруських міст не свідчить про втрату полочанами, новгородцями, суздальцями чи киянами їхньої етнічної специфіки. Остання вочевидь зберігалася не зважаючи на етнічну строкатість населення давньоруських міст. Адже від того, що у великих містах Європи, крім домінуючих представників основного етносу, здавна мешкають люди багатьох інших національностей, Париж, Берлін та Москва не перестали бути відповідно французьким, німецьким та російським містами.
     Таким чином, погляд на давньоруські міста, як своєрідний тигель для переплавки різноплемінного населення Русі в єдину давньоруську народність потребує серйозної додаткової аргументації. Адже він не узгоджується з загальними закономірностями розвитку етнічних процесів в містах середньовічної Європи. Зазначимо безпрецедентність для світової етнології самого факту існування суто міських етносів.
      Не зважаючи на строкатий етнічний склад у міських центрах Європи, як правило, зберігалася мова основного етносу. Тому твердження, що корінні мешканці княжого Києва говорили на якомусь інтернаціональному койне виглядає штучним. Чому тоді київські літописні топоніми ХІІ ст. звучать по-українськи (річка Киянка, урочище Угорське, Печерськ і т.п.), а південноруські тексти ХІ – ХІІІ ст. містять величезну кількість української лексики (рінь, парубок, призьба, кицька, ватра, плахта, оболонь, гілля, віття тощо)? Їм  властиві суто українські мовні особливості, які відрізняють українську мову від російської та білоруської. Мається на увазі клична форма іменника (князю, брате, коню), дієслова на –ти (жити, нести), –мо (ходімо, віруємо), закінчення давального відмінку однини на -ові, -еві (князеві, коневі), перехід о, е в і (кінь, сніг, віз) тощо. На думку відомого лінгвіста і поліглота А.Кримського “Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку – це цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця. І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей”.
      Потужним консолідуючим давньоруську народність фактором, на думку її прибічників, була
єдина для Київської Русі давньоруська мова. Причому посилаються на праці відомого російського лінгвіста О.О.Шахматова. Останній, на відміну від багатьох сучасних лінгвістів (Ю.Шевельова, Г.Півторака, О.Тараненка та ін.), дійсно визнавав існування спільної для всіх східних слов’ян давньоруської мови. Однак він змушений визнати можливість її існування лише до виникнення держави Київська Русь, а саме до VІІ – ІХ ст. З Х ст. “в історичну епоху… руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на кілька наріч.., бо вже в найдавніших рукописах, писаних у Новгороді, помічаються різкі діалектні особливості, чужі київському півдню”.
Отже сам “батько” концепції єдиної для східних слов’ян давньоруської мови О.О.Шахматов заперечував її існування в княжі часи. Тому вона ніяк не могла консолідовувати давньоруську народність у Х – ХІІІ ст., як про це пише В.Седов.
       Серед факторів, що спричинили злиття окремих племен у єдину давньоруську народність
В.В.Седов називає княжу дружину, після служби в якій “дружинники возвращались в свои родные места уже не кривичами, северянами, хорватами, словенами или мерей, а русами”. Військові підрозділи в усіх країнах середньовічної Європи були інтернаціональними. Тим не менше Європа зберегла свою етнографічну строкатість. Не зважаючи на русифікуючий вплив радянської армії на новобранців, більшість чоловічого населення колишнього Радянського Союзу не втратила свого етнічного обличчя. Отже, не варто перебільшувати асимілятивний ефект княжої дружини, а тим більш досить аморфного і короткочасного народного ополчення Русі. Приблизно те саме можна сказати і щодо етноінтигруючої дії християнства, торгівлі, єдиної держави на її різноплемінне населення.
     Дія християнства та торгівельних відносин на Західну Європу була більш тривала і потужніша
ніж на Східну. Однак етнічна строкатість західної частини континенту збереглася. Чому ж вона
повинна була знівелюватися на сході континенту? Тим більше, що інтегруюча дія Київської Русі
фактично тривала лише одне сторіччя – з моменту її остаточного становлення в кінці Х ст. до
початку дезінтеграції на князівства після Любецького з’їзду 1097 р. Російська імперія та її радянська модифікація СРСР були незрівнянно потужнішими державами ніж Київська Русь,
а їхні зусилля щодо етнічної уніфікації державного простору ні за тривалістю, ні за інтенсивністю тиску на підкорені народи і порівняти не можна з досить номінальним впливом княжого Києва на периферію держави. І якщо Російській імперії не вдалося протягом сотень років русифікувати підкорені етноси, то про повну етнічну консолідацію підвладних племен навкруги княжого Києва і говорити не варто.
      А чи не ближчий до розуміння етнічних процесів у східнослов’янському середовищі інший російський історик академік В.Л.Янін, який вважає, що “произошел не распад единой народности Киевской Руси, а наоборот шел процесс сближения восточнославянских общностей. Хотя соединительные швы, как это сейчас видно, так и не заросли, несмотря на столетия совместной жизни”. Якщо у наш час “соединительные швы так и не заросли” і різниця між мовами та традиційними культурами українців та росіян за багатьма показниками не менша ніж між українцями та іншими народами Центральної Європи, то якими ж ці відмінності були майже тисяча років тому між різними за походженням народами на початку їх “совместной жизни” у складі Київської Русі? Інакше кажучи, а чи був взагалі той єдиний давньоруський етнос, якому присвячена остання книга видатного російського археолога-славіста В.В.Седова?
     Твердими прибічниками давньоруської народності є переважна більшість сучасних російських медієвістів молодшої генерації, які вживають етноніми “русский, древнерусский, славяно-русский, россійский” як синоніми. “В ХІ в. завершилось формирование новой этнической общности русские люди, древнерусской народности”, – пише В.Петрухін.
     У вересні 1998 р. по радіо “Свобода” прозвучала серія програм під загальною назвою “Шесть
Россий”. Радіопередача 8 вересня за участю російських істориків В.Петрухіна, В.Раєвського,
І.Яковенко, В.Живова почалася словами одного з них: “Первая Россия это Киевская Русь”. Ну а
далі києворуська історія без будь яких застережень фігурувала як перший етап російської, а
“русскими” називали усіх її персонажів від Володимира Великого до Бориса Єльцина. Прозвучало й красномовне твердження, що “русские при Петре І продолжили традиции русских времен крещения Руси”. Як кажуть, коментарі зайві.
      Зараз прибічники “единой и неделимой” поширюють в Україні нову версію пріснопам’ятної “колиски братніх народів”. Її батько Ю.Шилов нещодавно повернувся з Москви, де очолював “научно-культурный центр Российского общенародного движения, которое выступает за объединение народов СССР в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР”. В його творах Україна – “самостийная Хохляндия”, С.Бандера та бандерівці – фашисти, а на літературу українською мовою в нього алергія. Себе він проголосив провидцем, Спасителем людства, а трипільську археологічну культуру, всупереч усім науковим фактам, – священною Аратою, спільною державою слов’ян. Дарма, що ні в Україні, ні за її межами немає жодного археолога, який серйозно б ставився до екзотичних фантазувань згаданого “провидця” від “Российского общенародного движения” щодо трипільської культури. Затаврувавши мало не всіх своїх колег, як зрадників слов’янських святинь та сіоністів, прибічник “оборонного союза на территории СССР” опускає колиску слов’янських народів в Україні на сім тисячоліть у глибину віків, що, звичайно, зобов’язує слов’ян до єднання. Зрозуміло під чиєю егідою і проти кого. Україні знову пропонується повернутися в старе імперське стійло і звично плентатися за скрипучим, закривавленим возом московського імперіалізму в його віковому, безнадійному протистоянні цивілізованим країнам Європи.
     Отже, нова генерація російських істориків, слідом за попередниками вперто тримається за вікопомну колиску трьох братніх народів. Тим часом аргументи знаних російських вчених старої школи (К.Кавелина, О.Преснякова, М.Любавського, М.Покровського, П.Струве та ін.) на користь початку етногенези росіян з ХІІ – ХІV ст. лишаються в силі, чомусь не заслуговуючи на увагу їхніх співвітчизників. Останніх з часів монаха Феофіла та М.Карамзіна більше цікавить спадщина княжого Києва ніж етнічна історія власного народу. Ця 500-річна традиція великодержавної історичної думки не лишає надії дочекатися від російських колег критичного аналізу сталінської концепції та об'єктивного підходу до проблеми етногенезу східних слов’ян. То чи довго ще буде тривати мовчання українських ягнят-істориків зачарованих авторитетом великодержавних кремлівських етнологів?

Леоні́д Льво́вич Залізня́к (19 січня 1951, Київ) — український археолог, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу археології кам'яної доби Інституту археології НАНУ, член спеціалізованих учених рад із захисту докторських дисертацій Інституту археології НАНУ та Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка, керівник магістерської програми «Археологія та давня історія України» Національного університету «Києво-Могилянська академія», представник України в Комісії з палеоліту Міжнародної спілки протоісториків^[1].

Міф про «спільну колиску трьох братніх народів»

Що й казати, люблять росіяни нашу історію, але, як писав М. Лєрмонтов (з інших причин, зрозуміло), «странноюлюбовью», а саме: дуже вже полюбляють видавати її як свою власну. Ось і перший Президент «нової Росії» Б. Єльцин, далі торуючи стежку М. Горбачова щодо «тисячолітньої Росії», анітрохи не знітившись, зарахував Великого Київського князя Ярослава Мудрого до «видатних російських реформаторів» (Вахрин, 1993).
Що видатний реформатор — хто ж заперечить? Але щодо решти — створилось враження, ніби дехто сподівається, що всі навколо сліпі, глухі й до того ж — нічого не пам’ятають: те, що Ярослав Мудрий дійсно заснував нинішній російський Ярославль, коли ці землі були київськими, жодною мірою не означає, що від цього Великий Київський князь враз став російським — пошукайте краще достойні історичні фігури серед своїх. Та, можливо, Єльцина, як це з ним не раз уже бувало, просто «не так зрозуміли», або він просто обмовився з ким не буває? Але ніяка то не обмовка, а узвичаєна позиція — уже через десяток–другий наступних слів він додатково висвітлив власне бачення заторкнутого питання, заявивши, що «народ, який дав світові Ярослава Мудрого...» — хто б ви думали? Правильно — російський! До речі, цю тактику російських «новітніх авторів», що передбачає або «повне замовчування» відомих фактів, або «безсоромне підсовування читачу (і за йолопа його ж вважають) висновків, прямо протилежних фактам», тонко підмітив ще М. Покровський (1943).
Та що вже дивуватися із аматора від історії Єльцина, коли й такий визнаний метр з питань російської історії, як Є. Соловйов (1989. — с. 176, 178), називає Великого Київського князя Володимира «нашим (себто російським. — М. Л.) Володимиром... апостолом Росії». Та й хіба лише він один? Безліч фахових російських істориків (а що вже казати про «простих» росіян!) узвичаєно дотримуються таких же поглядів щодо нашого історичного спадку. Як і російська історична наука в цілому: коли імперські історики переконалися у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, оголосили її нічиєю, чи то пак «спільною», що узвичаєно сприймається росіянами як виключно їх власна.
Тож не дивно, що сучасні прихильники горезвісної «єдиної колиски трьох братніх народів» не розуміють (радше — роблять вигляд): і чого б це оті «добродії знову галас зчинили», коли Ярослава Мудрого зарахували до сонму російських реформаторів («чому ж ви своєму князеві тут, у Києві, не поставили?» — запитує не чужоземний спостерігач, а «свій» академік–історик, вдаючи, ніби й справді не відає, чому, скажімо, «не поставили» пам’ятника Мазепі чи Полуботку, Петлюрі чи Бандері), оскільки, виходячи із засад згаданої, добряче затрухлявленої «концепції», мусять вважати, що «він такою ж мірою наш, як і їх» (Академик Петр Толочко... — 1995).
Певно, навіть академікам, як наголошував відомий український історик О. Оглоблин, «залишаючись у традиційних рамцях “звичайної схеми руської історії” (чи то “історії СССР”), мислячи традиційними московськими категоріями, годі правдиво ту історію зрозуміти». А трьома китами згаданої «схеми», вважав О. Оглоблин (1963. — с. 19–20), є:
«1) концепція єдиної руської народности, покликана заперечити те, що Київська Русь була Першою Українською державою;
2) концепція возз’єднання України з Росією, що з мілітарно–політичної угоди двох держав робить міфічний акт об’єднання двох народів — українського і російського — в єдиній державі Російській, а отже, ніякої Другої Української держави — козацької — не було;
3) концепція — знов–таки міфічна — спільної вітчизни (“отечества”), колись Росії, потім СССР, аби твердити: ніякої Третьої Української держави та її визвольних змагань не було... а була лиш УССР» — ось так.
Усе йшло до того, що український народ був приречений на повну втрату своєї етнічної окремішності, на недалеке вже остаточне поглинання його зажерливою сусідкою. «У XVII та XVIII ст. російсько–українські стосунки, — наголошував понад вісім десятиліть тому академік В. Вернадський (1996), — зводились до поступового поглинання та перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) і були піддані переслідуванню навіть етнографічні відмінності...» Тож уже дуже скоро від українців мали залишитися — і то з дозволу імперії — лиш перетворені у притчу во язицех широкі шаровари та горезвісне «українське» сало — так само, як колишньому шотландському народові, зазначав на одній із своїх лекцій у Національному технічному університеті України доктор історичних наук Л. Залізняк, залишили тільки знамениті шотландські спіднички та волинки.
Та головне досягнення імперської національної політики було навіть не в цьому, а у тім, що пересічний українець відчув–таки себе саме «малоросом» і у палкім пориванні будь–якою ціною затерти свою мимовільну, природжену «ущербність» сягав таких висот ревного служіння поневолювачам, що лютою ненавистю зненавидів родиму пляму свого українства, яка, мов потворне тавро, псувала його вгодовану вірнопідданську пику^[39].
І не було, здавалося, такої ціни, яку він не зміг би заплатити, аби будь–що довести свою вірність московській владі, хай би навіть за це вимагали просто неможливого. Ось як трагедійно у новелі «Я (Романтика)» пише М. Хвильовий про цілковиту втрату людяності його героєм, якого безжальна революційна дійсність [«Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитися і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими»] невблаганно підвела до необхідності відняти життя у власної матері, бо саме через це пролягла, як йому здавалося, «єдина дорога до... прекрасної комуни». І у своєму неспинному революційному русі він переступив–таки ту неймовірно страхітливу межу: «...я відчував — там (серед інших приречених, «темного натовпу на розстріл». — М. Л.) ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини... І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: невже я веду її на розстріл ? Що це: дійсність чи галюцинація ?Але це була дійсність... безвихідна, неминуча, як сама смерть... Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни... Я у млості... притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як підрізаний колос похилилась вона на мене...» (1995. — с. 277–283).
Насправді то був постріл у власну душу. І коли б той нещасливець навіть і зміг дійти до існуючого тільки в запаленій уяві брехливих «ощасливлювачів» людства «загір’я», він — із простреленою душею — не міг більше бути повноцінною людиною. Тож мільйони зденаціоналізованих українців, які й досі тужать за тією «прекрасною комуною», до якої так і не вдалося дійти за майже вісім десятків літ жахливих поневірянь, — це трагічне відлуння все того ж фатального пострілу. Цим моторошним шляхом московські більшовики впевнено вели десятки й десятки народів до обіцяного «світлого майбутнього», і ті йшли, мов ягнята, приречені на заклання. До тієї ж безвиході кличуть нас і сьогодні все ті ж — готові на будь–які нові жертви — проводирі...
І вельми симптоматичним є те, що в цей надзвичайно відповідальний для нашої нації час саме українці припускаються затято–різких проявів україноненависництва. Ось лише один приклад — зацитую листа, надісланого до «Літературної України» (Кирилюк, 1995). «Радий усвідомлювати, що лише силою влади та закону нам начепили ярлик називатися українцями. Ми ж — малоросіяни. Народжені від предків, котрі називалися Русами (незрозуміло все ж, чому діти Русів стали раптом «малоросіянами» — доволі дивна метаморфоза, чи не так? Насправді ж наші предки, дійсно вважаючи себе нащадками Русів, прозивалися русичами, русинами — відповідно до відомих правил словотворення, а не на догоду політичній заангажованості, як це роблять подібні автори. — М. Л.). Київська Русь — то наша спільна русько–слов’янська хата».
Як бачимо, тут вкотре повторюється горезвісна «концепція» єдиної давньоруської народності, про яку М. Грушевський ще у 1904 р. у спеціальній статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства», зокрема, писав (1991): «Володимиро–московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Історія великоруська (такою стає ся “руська історія” від XII–XIII вв.) з українсько–руським (київським) початком, пришитим до неї, се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась “общерусска” історія. Зрештою, “общерусскої” історії й не може бути, як нема “общеруської” народності. Може бути історія всіх “русских народностей”, кому є охота їх так називати, або історія Східного Слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої “русскої історії”».
Цю ж позицію обстоює й переважна більшість сучасних істориків. «Чи не є концепція давньоруської народності, — запитує Л. Залізняк (1996. — с. 26), — таким же ідеологічним міфом, як і радянський народ [відомий вчений–лінгвіст Г. Півторак у своєму дослідженні походження української мови прямо наголошує (1995. — с. 135): «...давньоруської народності ніколи не було, це — вигадка більшовицьких ідеологів». Та й С. Висоцький вважав давньоруську народність «вигаданою російськими імперськими істориками» (1998. — с. 58). — М. Л.]? Вона постала як спроба ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов’янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники “єдиної та неділимої” намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина, бодай в межах її слов’янського ядра».
А що, власне, спричинилося до появи чергової «нової» концепції (неважко помітити, що її ідеологічні корені простягаються аж до сумнозвісної «теорії» М. Погодіна)? Які нові історичні факти обумовили вихід на арену тієї загадкової «народності», про яку чомусь не було відомо Ключевському й Соловйову, Кавеліну й Любавському, Пипіну й Грушевському, Шахматову й Кримському, іншим знаним історикам? Насправді згаданих фактів як не було, так і не з’явилося. Однак після розгрому пануючої в СРСР у 20–30–х роках XX ст. школи М. Покровського, представники якої дотримувалися реалістичних, а не ідеологічних засад, зокрема слідом за Кавеліним, обстоювали «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною», у кремлівських кабінетах сформувалося ідеологічне замовлення на «нове» бачення «історії нашої Батьківщини».
Найбільш оперативно — при зовні задовільному рівні обґрунтування — відреагував на нього відомий московський історик В. Мавродін (деякі дослідники віддають пальму першості у висуванні цієї ідеї іншому російському історикові Б. Грекову), яким, як повідомляв журнал «Вопросы истории» (В институте истории... — 1951), на теоретичній конференції «з питання про утворення російської народності та становлення її як нації», що відбулася 1–2 лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР, «була представлена... схема етнічного розвитку російського народу»^[40]. У ній серед іншого професор Мавродін стверджував: «...3. У VIII–IX ст. у зв’язку з розпадом первісно–общинного ладу та розвитком феодальних відносин, що привели до утворення Київської держави, племена східних слов’ян утворили єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою».
Але ж у цей період до Київської держави, як пише автор «Повісті минулих літ», входило чимало народів — зокрема, чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва тощо, про яких літописець зазначає, що «усі вони говорять своїми мовами»; та й щодо так званих літописних слов’ян він наголошує, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут» — про яку ж «єдину народність» у межах всієї величезної держави можна вести мову? Та це зовсім не завадило автору «нової» схеми твердити, що тільки виникнення наприкінці XI — початку XII ст. феодальної роздробленості спричинило «державний розпад єдиної давньоруської народності», а надто — «татаро–монгольське завоювання». Ну, а далі — відомо: саме з цієї «колиски» й вийшли «три братні народи».
Однак навіть московські історики не підтримали антинаукових розумувань свого «старомодного» колеги. Тож, як наголошено у згаданому повідомленні, «запропонована В. В. Мавродіним схема основних етапів етнічного розвитку російського народу з цілої низки важливих питань була піддана всебічному розгляду та критиці з боку істориків та лінгвістів»^[41]. До того ж ця критика виявилася такою нищівною («у всіх виступах була відзначена вузькість наукової бази, покладеної в основу концепції В. В. Мавродіна», «односторонність» підходів, а частина його доповіді, присвячена докиївському періоду, «за одностайною думкою учасників дискусії», була визнана «гіпотетичною й малопереконливою»), що сам автор схеми змушений був, як кажуть на флоті, відпрацювати задній хід: «у своєму заключному слові В. В. Мавродін погодився з низкою критичних зауважень принципового характеру». Зокрема, «він визнав за можливе переглянути питання про ступінь єдності та спільності народності Київської Русі», що фактично означало відмову від концепції єдиної давньоруської народності в результаті її аргументованого заперечення московськими істориками.
Але оскільки в СРСР науку відносили «до числа таких специфічних явищ, які належать до царини ідеології», а неухильна «партійність» зобов’язувала «під час будь–якої оцінки події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи» (Кон, 1951), то останнє слово у науковій дискусії було зовсім не за науковцями (не помогли навіть залучення відповідних «висловів Й. В. Сталіна»), а за вищою ідеологічною інстанцією — ЦК КПРС. І вже невдовзі цей непогрішимий судія, не вдаючись до щонайменшої дискусії, у пріснопам’ятних тезах про 300–річчя возз’єднання України з Росією (Тезисы... — 1954), розтовкмачив отим незговірливим вченим, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь», і що «поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська». Тож, цілком у компартійному дусі наголошує згадане «джерело», останні «пронесли через століття усвідомлення єдності походження... усвідомлення спільності своєї долі» — а ви кажете «вузькість наукової бази»!
І, мабуть, оте брутальне приведення наукових поглядів у строгу відповідність із «генеральною лінією партії» видалося багатьом вченим настільки переконливим, що більшість радянських істориків одразу зрозуміли — як і все нове, проблема «потребує подальшої розробки». Тож, опираючись на труди Леніна, Сталіна і першопрохідників В. Мавродіна та Б. Рибакова, який оперативно відгукнувся статтями, де запропонував розглядати проблему утворення давньоруської народності «в свете трудов И. В. Сталина» (1952,1953), негайно розпочали роботу^[42]. І незабаром результатами тих «розробок» зарясніли сторінки журналів, наукових збірників і, звичайно ж, підручників. А сама гіпотеза уже не потребувала жодного обґрунтування: «Давньоруська народність, як відомо, стала тією основою, на якій затим утворилися три братні народності» (Черепнин, 1958).
А деякі українські історики донині продовжують звично схилятися перед «колискою, що випестувала три братніх слов’янських народи» (Академик Петр Толочко... — 1995). І навіть задеклароване «нове бачення» історії України не спроможне позбавити їх від закоріненого у свідомості стереотипу: «...залишається безсумнівним науковим фактом (? — М. Л.) походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі (?! — М. Л.), як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю» (Історія України: нове бачення... — 1995. — т. 1. — с. 89; автор цитованого розділу М. Котляр, Інститут археології НАН України). А які ж заперечення, дійсно, можна висунути проти факту — та ще й «безсумнівного»?
Здавалося б, уже давно всім зрозуміло, з якою метою висувалися перёймом «концепції» подібного штибу. Вони, як свого часу й абсурдна «теорія» Погодіна — Соболевського, були вкрай необхідні — спочатку царській, потім більшовицько–імперській, а тепер уже «демократичній» федеральній владі (див., наприклад, с. 375 «Большого энциклопедического словаря», виданого московським науковим видавництвом «Большая российская энциклопедия» 1997 р.) — для того ж таки «обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду». Адже без цієї міфічної «народності» відповідь на питання: «А який же етнос ще у IX ст. консолідував численні народи Східної Європи у могутню державу зі столицею в Києві — так само, як відповідні етноси творили у той же історичний період інші європейські держави?», — стає самоочевидною.
Та цим навряд чи можна бодай похитнути твердокам’яні підходи в поріділих лавах носіїв проімперського мислення^[43], бо для згаданих ревнителів «спільності» це — без перебільшення — питання життя і смерті (не їх самих, звісно, а «тисячолітньої» імперії). Тож і не дивно, що будь–яка аргументація для них — мов пугою по воді...
Важко все ж однозначно стверджувати, чим керуються поодинокі речники колись чисельної когорти апологетів «єдиної колиски», які з останніх сил тужаться, аби реанімувати тлінні останки цього безнадійного мертвяка, що давно вже залишив царину історичної проблематики і став фактично науковим анахронізмом — щоправда, освяченим у свій час вищим компартійним «омофором». Єдине, що, на мій погляд, можна стверджувати напевне — це те, що вони анінайменше не обтяжені бажанням встановлення наукової істини. Адже нічого нового внести у цю «проблему» вони так і не спромоглися.
Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти присвячені цій «проблемі» їхні публікації 30–40–літньої давності й теперішні. Скажімо, основні засади статті П. Толочка «Давньоруська народність: міф чи реальність?» (Київська Старовина. — 2000. — ч. 1. — с. 3–17), по суті, нічим не відрізняються від його ж статті «Этническое и государственное развитие Руси в XII–XIII веках», видрукованої понад чверть століття тому (Вопросы истории. — 1974 — ч. 2. — с. 52–62). Правда, в останній розвідці автор «відкрив» для себе М. Грушевського, М. Костомарова, І. Огієнка, О. Шахматова, навіть... «Повість минулих літ» і, навпаки, «закрив» В. Пашуто та звів нанівець посилання на рясно цитованого раніше Б. Рибакова, який першим «підсвітив» цю концепцію трудами Сталіна. Однак, незважаючи на такі нововведення, головні «кити» концепції В. Мавродіна (до речі, ані тоді, ні тепер П. Толочко не розкриває жодних обставин її появи, не наводить історіографії цього історичного «феномену») залишилися незмінними: «єдність мови, територіальна спільність, культурна єдність... єдність релігії і навіть психічного (?! — М. Л.) складу». Саме для підтвердження цих засад і використовує автор ці «нові» джерела, щоправда, не завжди вдало.
Наприклад, вже згадуване положення «Повісті минулих літ» про те, що названі літописцем племена «мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут», не надто спрацьовує на користь означених «єдностей». І навіть ремарка П. Толочка про те, що ці характеристики племен «стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття», не додають їм переконливості, бо оті «звичаї свої», «закони батьків», «норов», відзначені літописцем, — то не одежі, які після виходу із переддержавного буття можна легко змінити на державний мундир (цього, до речі, за кілька століть так і не змогла вчинити з українським «норовом» Російська імперія в усіх її різновидах, маючи незрівнянно потужніший аппарат пригнічення).
Так само непереконливо виглядає й твердження про те, нібито О. Шахматов вважав, що «розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську визначився тільки в XIV–XV ст.», бо вже на перших сторінках відомої монографії «Історична морфологія російської мови» (1957. — с. 15) видатний російський філолог, навпаки, наголошував: «Нагадаю вам [цим Шахматов наголошує, що не раз уже писав про це у своїх попередніх працях — зокрема, в іншій відомій праці «Введения в курс истории русского языка» (1916. — с. 14) читаємо: «...у історичну епоху руська мова роздробилася, але в епоху доісторичну вона, за нашим припущенням, мала певну єдність». Однак ще раніше, у своєму дослідженні про початок української мови він писав про неможливість «означити цю прамову як великоруську» (1913. — с. 8). — М. Л.], що у історичну епоху — а історична епоха починається з моменту появи писемних пам’яток, виготовлених руськими людьми, — руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на декілька наріч...» До того ж, згадаймо, цей відомий дослідник доводив (1922. — с. 52), що Київщина «з давніх часів залюднена була... предками сьогочасних малорусів», а не міфічною давньоруською «народністю». Тому шукати там «предків сьогочасних представників інших руських народностей» — річ, дійсно, цілком даремна.
Серед новітніх спроб обґрунтувати існування єдиної давньоруської народності слід відзначити й доробок доктора історичних наук О. Моці (Інститут археології НАН України), автора кількох глав про етнічний розвиток Київської Русі, які увійшли в останній том тритомного академічного видання «Давня історія України», видрукуваного 2000 р. Подаючи давньоруську народність як «історичну реальність упродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX–XIII ст.», історик запевняє, що «на користь цього свідчить ряд фактів» (назв. пр. — с. 480). Які ж саме факти має на увазі поважний автор?
Насамперед, звісно, «існування єдиної давньоруської мови» — про реальність цього «факту» було вже достатньо сказано. Далі йдеться про вже згадувану «територіальну єдність Руської землі» (причому саме «в широкому значенні цього терміна»), разом з якою, переконаний О. Моця, «росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу». Це, мабуть, слід розуміти так, що навіть у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави^[44]. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.
Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».
Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».
Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова)»^[45]. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.
Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» (там само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.
А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...
Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.
Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? — М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову^[46]. Так само й наведений ними костомарівський вираз «народна загальноруська стихія» навряд чи можна довільно трактувати як «велике етнічне ціле» (Толочко О., Толочко П., 1998. — с. 290–291). А голослівне твердження, нібито «переважна більшість дослідників сходиться на тому, що вже в IX–XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань утворилася відносно єдина давньоруська етнічна спільність (як бачимо, й тут планку єдності вже дещо опущено: після опублікування згаданих тез ЦК КПРС ні про яку відносність єдиної давньоруської народності не йшлося. — М. Л.)», взагалі не має під собою реального ґрунту.
Не заперечувана ніким феодальна роздробленість Русі — це, на переконання С. Висоцького, «яскраве свідчення того, що населення [Київської] держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдності. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій — однієї з причин розпаду держави». Якщо ж говорити про єдиний етнос Київської Русі, то ним, на думку історика, «ймовірно, було населення Руської землі — русини — предки сучасних українців». Що ж стосується населення всієї Київської держави, то, навпаки, численні свідчення джерел, наголошує С. Висоцький, свідчать, що населення власне Руської землі й населення «Русі зовнішньої» жодним чином «не могли бути єдиним етносом» (1998. — с. 58).
Та й залучення О. і П. Толочками до тієї таємничої «переважної більшості» українських гетьманів, котрі нібито «слідом за літописцями та істориками... неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців та росіян («Це визнавав навіть Іван Мазепа», — тріумфально додають автори, роблячи вигляд, ніби й не здогадуються, чому саме означені гетьмани могли вдаватися до подібних тверджень. — М. Л.)», і навіть дуже сміливе підпрягання туди ж... М. Грушевського, який, на їх думку (там само. — с. 288, 293), якраз у своїй знаменитій «Звичайній схемі» нібито «засвідчує («поза авторським бажанням», зазначають оборонці підупалої «колиски». — М. Л.) спорідненість двох народностей», анітрохи не додають переконливості хибній від самого народження «теорії» В. Мавродіна.
Зрештою, нема жодної необхідності продовжувати далі аналіз доказової бази цього ідеологічного атавізму, позаяк усі ті аргументи були вже не раз спростовані й відкинені науковцями. Та, як не дивно, віднаходяться нові охочі підперти власним плечем ті тлінні останки. Ось і поважний представник «науки наук» В. Пироженко (1998), не затнущиись, оголосив «концепцію походження українців, яку сформулювали і відстоювали наприкінці XIX — на початку XX століття деякі відомі українські історики» (прямо пов’язати її з ім’ям М. Грушевського у автора, схоже, духу не вистачило) «явно застарілою», позаяк вона «була розроблена в специфічних політичних умовах боротьби української інтелігенції за національну автономію», до того ж «спиралася на дуже обмежений порівняно з нашим часом історико–фактичний та археологічний матеріал».
Ну, щодо історико–фактичного матеріалу, то якось не пригадується, аби у «наш час» з’явилося щось таке, що докорінно б змінило погляди істориків на нашу історію (окрім хіба що неймовірної заідеологізованості радянської історичної науки, яка — скористаймося виразом В. Пироженка — дійсно–таки «служила певній політичній кон’юнктурі»). А от щодо сучасного археологічного матеріалу, то й справді — не спирався на все, що потім у величезній кількості «накопала» археологія, бо його в ті часи ще не існувало (що лише взайве підтверджує історичний геній Грушевського).
То, може, сам В. Пироженко взяв на себе труд хоча б побіжно проаналізувати здобутки археології останніх літ? Зовсім ні. А жаль, позаяк тоді, можливо, не стверджував би, що у Київській Русі «етнічний склад був переважно однорідний — східнослов’янський», бо, як зазначає Л. Залізняк, аналізуючи цю «концептуальну» працю, «східні слов’яни — це не конкретний етнос, а такий же умовний термін, як вже згадувані (В. Пироженком. — М. Л.) германці чи романці, під яким мається на увазі група споріднених реальних етносів» (1999). «Етнічна своєрідність східнослов’янських племен, — наголошує відомий археолог, — доведена археологами за етновизначальними прикрасами традиційного вбрання». Або ще: виходячи з формально правильного твердження про те, що «самоназва “українець” утвердилася... лише в XV–XVI ст.», В. Пироженко доходить висновку про «некоректність висновків, що випливають з відновленої старої концепції етногенезу українців», і закликає «шукати ознаки української народності не раніше середини XIV — середини XV ст.» (у цьому ж нас переконує й «теорія» В. Мавродіна).
Л. Залізняк називає це «абсолютно непереконливим аргументом», додаючи, що «людині, яка претендує на авторство нової, сучасної концепції україногенези, слід було б знати, що багато європейських етносів протягом середньовіччя змінили свої етноніми: колишні ляхи стали поляками, волохи — румунами, московіти — росіянами, а русини — українцями», хоча в Карпатах «старе наймення українців збереглося до XX ст.». Насамкінець знаний в Україні історик слушно зазначає, що «стаття В. Пироженка — ще одна з багатьох невдалих спроб критики ранньосередньовічної версії походження українців з позицій радянської історіографії. І причина непереконливості цієї критики навіть не в незнанні предмета дискусії, а в принциповій вірності перевіреної часом концепції етногенези східних слов’ян, біля витоків якої стояв М. Грушевський».
Серед фахових істориків «не знають» про це хіба що ті, хто вперто не бажає визнати очевидного. А всім, хто цікавиться цим питанням позафахово, можна порекомендувати видане понад три десятиліття тому в українській діаспорі доволі детальне й чітко аргументоване дослідження М. Чубатого (1964), цілком варте того, аби його перевидали і в Україні. Наведемо лише один взірець аргументації цього дослідника — цитата, мабуть, трохи задовга, але, безперечно, цілком варта того, аби її навести (с. 105–107).
«На руїнах політичної структури Київсько–Руської імперії залишилась, може, й сильніша, ніж політична, сила вже малодинамічної імперської влади, культура Київської Руси... Ідеали київської культури проявляються в “Повісті временних літ”, в прекрасному “Поученні дітям” Володимира Мономаха, в “Слові о полку Ігоревім” та ін. Насувається питання: хто був творцем тої київської культури, коли Київсько–Руська держава з її різноетнічною культурою в результаті стала тереном народження трьох східнослов’янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовний характер, і тому знайти його не тяжко... Великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси–України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східньоєвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала–таки на Русі–Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX–XI ст., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно–лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку у що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько–російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси–України». Дійсно, як можна твердити про участь згаданих племен «з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як “Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції “Повісті временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архі твори поставали духовними силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Однак цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені до науки».
І не тільки вони, а й українські вчені — і теж справді заслужені до науки — не пасуть задніх. «Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність», — видаючи бажане за реальне, голослівно стверджує згаданий О. Моця, не завдаючи собі труду назвати — окрім кількох відомих фундаторів цієї концепції (В. Мавродін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко), якими ще в «післявоєнний час» вона «була розглянута в теоретичному плані», — бодай когось із нинішніх істориків, що стоять на цій, нібито «усталеній», позиції (згад. пр. — с. 480).
«Твердо заявляю, — не вгамовується «малоросіянин», — ніколи не визнаю незаконнонароджену україну–окраїну незалежною від Русі–Росії. Тому ніколи не будемо солідарні з тими, хто говорить: “що моє — те моє”. Ми ж кажемо: це наше єдине руське. Цим ми пишаємося, на цьому твердо стоїмо непохитно. Україна — тільки у складі Росії, про інше мови не може бути! Такий наш союз...» І підпис: «Письменнику богослов. Анатолій Нечипоренко, Дніпропетровськ». І таке, зважте, — при повному розумі й пам’яті — просторікує не чужоземний зайда–україноненависник, а єдинокровний син України!
Зайве й наголошувати, наскільки антинаукова, антидержавницька діяльність таких–от «синів», спрямована на розвал української держави зсередини, є більш руйнівною та небезпечною, аніж будь–які вихватки антиукраїнських сил іззовні. Заперечуючи існування в Україні об’єднавчої національної ідеї — та, зрештою, й самої української нації — всіляко силкуються затягти українців до «нового», тепер уже «слов’янського союзу», а фактично — домагаються повернення України до все того ж осоружного імперського барака, в якому роль капо звично перебере «старший брат».
А згадана діяльність стоїть також на заваді справі відновлення дійсно правдивої історії українського народу, особливо якщо подібні вихватки підпираються авторитетом фахових істориків, котрі й досі, за висловом О. Оглоблина, перебувають у «традиційних рамцях» узвичаєної москвоцентричної схеми історії.
І це в той час, коли саме вони мал и б допомогти позбавитися від цих лабет іншим — і не лише в Україні...
Автор Михайло Лукінюк. Взято із сайту:http://www.e-reading.club/chapter.php/1024299/14/Lukinyuk_-_Oberezhno_mifi.html